За радянських часів вітчизняне автомобілебудування було активнішим, ніж зараз, і особливо це стосується вантажних автомобілів, випуск і експлуатація яких перетиналася з військовими цілями, пише o-doroge.com.

У 1961 році СКБ ЗІЛ розпочало проектування автомобіля-снігохода підвищеної прохідності з вантажопідйомністю не менше 3,5 тонн. Основою для проекту послужило завдання Управління автомобільній промисловості Мосміськраднаргоспу від 20 грудня 1961 року. На проектування нового автомобіля був виділений всього рік, проектування машини повинне було закінчитися 1 січня 1963 року, але і ці терміни потім скоротилися: до роботи над проектом приступили тільки у кінці 1962 року.

Які авто заберуть до ЗСУ після прийняття нового закону

В результаті, на проектування нової моделі, що отримала позначення ЗІЛ-Е167, залишилися всього 2 місяці, оскільки велику частину часу, виділеного на проект, конструктори займалися підготовкою документації для колісного тягача ЗІЛ-135. Тому до призначеного терміну документація була випущена не в повному об’ємі, а велика частина вузлів і деталей були узяті з проекту ЗІЛ-135.

За концепцією всюдихід повинен був мати кліренс не менше 700 мм, високу прохідність і можливість рухатися по грунтах з високою рухливістю. Щоб забезпечити такі характеристики, на машину треба було встановити колеса діаметром не менше 1700 мм, а на кожному колесі мав бути встановлений окремий редуктор.

Під такі вимоги найбільше підходили колеса мінського одновісного тягача МАЗ-529Е з діаметром 1790 мм і спеціальним малюнком для хорошого зчеплення з грунтом. Для ЗІЛ-167 були розроблені і виготовлені спеціальні складені колісні диски із скловолокна. Сталевими були лише кільце і диск, яким колесо кріпилося до маточини. Конструкторами також була передбачена установка спеціальних шин 1500х480 з широким профілем, що дозволяє працювати з низьким тиском в шині і високими деформаціями при русі по рухливих грунтах.

ЗІЛ-167 отримав потужне повнопривідне шасі з колісною формулою 6х6 і рівномірним розташуванням осей. Рама здебільшого була запозичена від ЗІЛ-135. Щоб рама і вузли при русі по глибокому снігу не створювали опору руху, машина знизу обшивалася алюмінієвим листом.

Дві крайні осі були зроблені керованими, причому обидві пари коліс оберталися в протилежну сторону і на рівні кути, тобто при русі по траєкторії усі колеса рухалися по одній колії. Використання ідентичних мостів дозволило зробити мости однаковими за конструкцією. Кожен керований міст мав свій гідравлічний підсилювач, обидва підсилювачі управлялися загальним розподільником.

Передній і задній міст мав повністю незалежну підвіску на поперечних важелях, середні колеса підвіски не мали і жорстко кріпилися до рами за допомогою приварних кронштейнів. Незважаючи на жорсткий центральний міст, ЗІЛ-167 відрізнявся дуже м’яким ходом.

Як рухова установка використовувалася комбінація бензинових двигунів ЗІЛ-375, які були встановлені в задній частині автомобіля. Кожен двигун приводили в рух один ряд коліс: це дозволило відмовитися від використання диференціалів. Проте таке розташування моторів зажадало багатократного доопрацювання системи охолодження.

Для обігріву салону були встановлені пічки, включені в рідинну систему охолодження двигуна, а також автономні пічки. У кузові машини розміщувалося до 14 чоловік. За 2 роки випробувань машина прекрасно зарекомендувала себе у важких умовах і працювала при температурах до − 40 °C. Проте в 1964 році було почато виробництво важкого всюдихода ГТ-Т, і ЗІЛ-167 виявився не потрібний.

Так ця унікальна машина і залишилася експериментальною моделлю. Було випущено лише декілька екземплярів.