У Радянському Союзі навіть придбання легкового автомобіля було складною справою. Транспортні засоби в приватні руки почали продавати лише наприкінці 40-х років, але асортимент був обмеженим.

У продажі можна було знайти лише кілька моделей: «Москвич-400», ГАЗ-20 «Перемога» та ЗіМ. Проте попит на автомобілі різко зріс, і вільно доступним залишився тільки ЗіМ — найдорожча модель. Згодом з’явилися черги на машини, листівки та багаторічні очікування, а просте придбання автомобіля стало справжньою проблемою.

Причина, чому вантажівки чи мікроавтобуси не продавалися населенню, крилася в державному підході до ролі транспорту, пише «Телеграф». Особистий автомобіль вважався не засобом заробітку, а розвагою або способом відпочинку. Такий підхід до легкових авто зробив їх доступними лише для подорожей або поїздок на дачу.

ТОП-10 японських кросоверів з пробігом

Вважалося, що вантажівки, як ЗіЛ-130 чи ГАЗ-51, не потрібні для приватних осіб. Держава не бачила потреби продавати їх громадянам. Використання таких машин передбачало комерційні або виробничі цілі, а це відповідало соціалістичній ідеології.

Автомобілі для бізнесу або інших господарських потреб, зокрема вантажівки, були лише у державних підприємств. Продавалися вони через міністерства та ще й за спеціальними рознарядками. Навіть без офіційної заборони на продаж, такі машини просто не надходили у роздріб. Радянська влада не бачила сенсу у наданні громадянам таких засобів.

Окрім того, в приватних руках державі не були потрібні мікроавтобуси. В СРСР вони використовувалися лише для робочих або комерційних цілей. Лише у виняткових випадках, наприклад, для багатодітних сімей, держава могла виділити автівку такого класу, як ризький мікроавтобус РАФ або універсал. Але це були поодинокі винятки, які розглядалися на високому рівні.