Космічна промисловість – це плацдарм для розвитку найнеймовірніших технологій. Так, в результаті співпраці СКБ і космічних служб СРСР з’явився ЗІЛ-135МШ, унікальна надважка вантажівка на літаковому шасі.

Навіщо радянській промисловості знадобився черговий унікальний всюдихід? Поява ЗІЛ-135МШ пов’язана з одним з наймасштабніших космічних проектів СРСР. В той час, як в США будували велетенський ракетоносій “Сатурн-5″, в Радянському Союзі готували гідного конкурента – космічний апарат Н-1. Супер-ракету проектували в самарському ОКБ-1, під керівництвом Корольова.

Які авто заберуть до ЗСУ після прийняття нового закону

Звичайно, великою проблемою стало транспортування цієї ракети до космодрому Байконур. Комплекс Н-1 складався з декількох блоків, кожен з яких важив 10 і більше тонн.

Єдиним доступним на той момент способом перевезення була залізниця, проте правила перевезення вантажними поїздами вимагали розділення блоків космічного апарату на дрібніші частини. Такий варіант не влаштовував інженерів, і було вирішено скористатися баржею для відправки Н-1 вниз по Волзі (від Куйбишева до Гурьйова) – звідси космічний апарат і мав бути забраний сухопутним транспортом.

Корольов визначив, що новий транспортер повинен мати вантажопідйомність не менше 25 тонн – в цьому випадку з’являлася можливість доставити третій ступінь ракети до космодрому у вже зібраному стані (зі змонтованою апаратурою управління космічним кораблем).

Роботи із створення необхідного всюдихода очолив В.П. Петров, під особистим контролем Корольова. Дослідний зразок автомобіля, який, здавалося, був нестандартним абсолютно у всьому, представили влітку 1967 року. Ваговитий ЗІЛ мав раніше небачену колісну формулу 4х4 2х2. При цьому дві пари передніх коліс обладналися стійками з пневмогідравлічними амортизаторами телескопічного типу, як у шасі літака Іл-18. Така конструкція дозволяла в міру необхідності змінювати висоту підвіски (повний хід амортизаторів становив 450 мм).

При цьому мінімальний дорожній просвіт ЗІЛ-135МШ досягав одного метра. У маточину кожного з чотирьох передніх коліс вбудовувався електродвигун потужністю 15 кВт, як основний силовий агрегат використовувався бензиновий ЗІЛ-375 об’ємом 7 літрів і потужністю 180 кінських сил, він же приводив в рух генератор постійного струму потужністю 120 кВт.

Максимальна швидкість вантажного всюдихода становила 20 кілометрів на годину, що було досить багато, порівняно з іншими машинами аналогічних розмірів того ж призначення в шестидесяті роки. Інноваційна рульова система агрегатного заводу “Дзержинець” з електромеханічним приводом дозволяла повертати передні колеса на дев’яносто градусів і забезпечувала чудову маневреність для автомобіля таких розмірів. Кабіна із склопластика була повністю винесена вперед, за межі колісної бази.

Після закінчення випробувань ЗІЛ-135МШ пост головного конструктора космічної техніки перейшов від Корольова до В.П. Мішина, який порахував перевезення ракет по пустинній місцевості ризикованою затією і відмовився від неї на користь дорожчих і незручних методів перевезення нової ракети. Проте, унікальна технологія, розроблена радянськими фахівцями, “спливла” в 1976 році в проекті платформи з гідравлічними підвісками опор, представленою французькою компанією “Ніколя”.

Деякі фахівці вважають, що багато рішень із ЗІЛ-135 МШ могли б знайти своє застосування і сьогодні.